Пам’ятки українського ювелірного мистецтва XVI – першої чверті XIX ст.

Шостий зал (експонати)

Колекція виробів українських майстрів, яка представлена в збірці Музею історичних коштовностей України, відбиває основні етапи розвитку ювелірного мистецтва в Україні в XVI–XX ст. Серед них світські предмети становлять лише невелику частку. Більшість творів українських ювелірів – предмети культу. І це не дивно, адже церква була одним з найбагатших замовників.

У XVI – першій половині XVII ст. – це період становлення українського золотарства, коли  відчувається потяг до його прадавнього коріння – давньоруського мистецтва, вплив західноєвропейських стильових напрямків (готики, ренесансу), намагання створити щось своє, неповторне, яке базувалося б на суто місцевих традиціях. В цей період золотарі вдосконалюють свою майстерність, урізноманітнюють технічні прийоми обробки дорогоцінних металів. На цьому етапі переважають техніки лиття, гравірування, позолоти; ювеліри прикрашають свої вироби вставками коштовного і напівкоштовного каміння.

В цей час видатну роль у розвитку ювелірного мистецтва на теренах України відігравав Львів, який знаходився на перехресті торгових шляхів між Сходом та Заходом.

Імовірно, майстри-золотарі працювали у Львові від часу виникнення міста (1256 р.), але в документах перша згадка про золотаря належить до 1384 року. Наприкінці XVI ст. у Львові налічувалось 30 майстрів-ювелірів, які ще не мали свого цеху, а входили разом з ливарниками і художниками до спільного цехового об’єднання. Згідно зі статутом від 1600 р., тепер вже самостійного золотарського цеху, щоб не допускати фальсифікацій золотих та срібних виробів, золотарі були зобов’язані ставити на своїх виробах особисті (родинні) знаки, так звані гмерки. Підтвердженням допустимої проби у відомих європейських центрах було міське клеймо, але на виробах львівських золотарів воно з’явилося тільки 1678 року. Це було зображення лева у фігурному полі.

Асортимент виробів, виконуваних львівськими майстрами, був дуже широкий: символи влади (булави, перначі), культовий посуд (потири, монстранци, релікварії), численні предмети домашнього вжитку (вази, таці, ложки), різноманітні доповнення до костюма, а також коштовності.

З другої половини XVII ст. розпочинається новий етап в історії ювелірного мистецтва України. Головним економічним центром України стає Київ, який відіграє роль значного осередку української культури. У місті розвиваються різноманітні ремесла, і серед них – золотарство. Крім Києва, предмети з дорогоцінних металів виробляли також і в інших містах України: Чернігові, Козельці, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Стародубі, Ромнах, Глухові, Батурині, Острозі, Кременці, Кременчуці та ін. Це свідчить не тільки про зростання культурних традицій, а й про значний попит різних верств тогочасного населення на коштовні предмети.

Перші згадки про київський золотарський цех належать до 1503 року, проте вже з другої половини XVII ст. в писемних джерелах відомостей про нього немає. Лише в документах 1794 року золотарський цех згадується знову як самостійний. Імовірно, що золотарі довгий час входили до складу іконописного цеху. Працювали вони і в Києво-Печерській лаврі, але, як виявилося, найвідповідальніші роботи монастир замовляв ювелірам, які працювали на Подолі.

Дослідники виявили понад 200 імен київських майстрів, представників національної школи золотарів зі своїми художньо-стилістичними традиціями, які в обробці та декорі дорогоцінних металів використовували такі традиційні техніки та художні прийоми, як лиття, кування, карбування, гравірування, золочення, живописну емаль, чернь, скань.

У XVII ст., у зв’язку з активною забудовою міста, відновленням древніх і зведенням нових православних храмів відчувається потреба у коштовних предметах, особливо культового призначення. Для потреб київських церков місцеві майстри Іван Равич, Ієремія Білецький, Іван Атаназевич, Матвій Нарунович, Федір Левицький та інші виготовляли різні літургійні предмети: ризи до ікон, напрестольні хрести, потири, дарохранильниці, митри, панагії, натільні хрести, а також оправи вже друкованих церковних книжок, оздоблені вставками з коштовного та напівкоштовного каміння і кольоровими емалями.

Найвищий розквіт українського золотарства, зокрема київського, припадає на добу українського бароко з його новим типом світосприймання, позначеним життєствердним характером, людяністю. Бароко в золотарстві (кінець XVII – середина XVIII ст.) – це пишний карбований візерунок з листя аканта, типовий для всього європейського мистецтва цієї доби, це квіти та плоди, часто сплетені в гірлянди та букети.

На стиль виконання предметів культового призначення доби бароко вплинули й архітектурні форми. Так, у першій половині XVIII ст. київські майстри І. Равич, С. Тарановський, Ф. Левицький створювали срібні дарохранильниці у вигляді двоярусних або триярусних споруд, прикрашених скульптурними елементами, складними сюжетними композиціями, що нагадували кам’яні дзвіниці.

Золотарські вироби прикрашалися коштовним камінням. Найпоширенішими були діаманти, смарагди, сапфіри, рубіни, а також перла. Особливо розкішний вигляд мають прикрашені у такий спосіб митри – головні убори вищого духівництва, та панагії – невеликі нагрудні іконки на ланцюжках, які носили вищі духовні особи поверх одягу.

На багатьох предметах є емалеві медальйони. Творчість емальєра та золотаря не поєднувалась, лише перехрещувалася. Майстри-ювеліри закуповували готові або замовляли емальєрам медальйони певних розмірів, форм, кольорів і сюжетів і вставляли їх у свій виріб. З кінця XVII до першої половини XIX ст. основний центр виробництва емалей було зосереджено в Києво-Печерській лаврі.

На багатьох культових предметах українського золотарства є вкладні написи представників козацької старшини, яка була одним з головних замовників і найбагатших власників предметів з дорогоцінних металів. Багато сил для зміцнення православ’я доклав гетьман Іван Мазепа. Він був фундатором будівництва та відновлення 20 храмів, яким дарував численні коштовні ритуальні предмети. Стиль бароко так міцно увійшов у мистецтво українського золотарства, яскраво відбиваючи пафос того часу, що навіть з’явилося поняття ”мазепинське” (або ”козацьке”) бароко. У цьому стилі виконаний срібний золочений оклад ікони Дегтярівської Богородиці, виконаний на замовлення Івана Мазепи. На ньому збереглися абриси герба гетьмана.

У 60-ті роки XVIII ст. в українському ювелірному мистецтві з’являються ознаки нових художніх віянь, пов’язаних з поширенням стилю рококо. Його характерними особливостями були вільна композиція, асиметричність, ускладнені форми, вигнуті лінії, орнаментальні мотиви у вигляді чудернацьких завитків, схожих на черепашку, тощо. Цей стиль швидко сприйняли київські майстри К. Чижевський, І. Атаназевич, Я. Величковський, Д. Любецький та інші. Але у виробах провінційних майстрів ще довго відчувався пріоритет барочних мотивів, які були більш близькими народному мистецтву.

З кінця XVIII ст. на творчість українських золотарів починає впливати стиль класицизму з його намаганням досягти ясності, логічності, симетричності. Особливого поширення в українському золотарстві він не набув. Але у творчості окремих київських майстрів – Ф. Коробки (Коробкіна), І. Ярославського, І. Винниковського, Г. Проценка – цей стиль набирає своєрідного трактування: вироби строгої форми прикрашаються виразним карбованим візерунком, який чітко виділяється на фоні полірованої поверхні металу.

У другій половині XIX ст. в Україні з’являються перші технічно оснащені майстерні з виробництва масової продукції. Так, 1851 року в Бердичеві було відкрито фабрику Ізраеля Заходера, вироби якої користувалися попитом не тільки в Україні, але й за її межами. Але найвідомішою в Україні була відкрита 1878 року на Подолі майстерня Йосипа Маршака. Невдовзі її перемістили на Хрещатик і перетворили на велику ювелірну фабрику. Участь Маршака з виробами фабрики на виставках в Антверпені, Парижі, Петербурзі, Льєжі принесла йому світове визнання. Фабрика випускала прикраси з золота, асортимент яких відзначався великою різноманітністю й відповідав найвишуканішим смакам покупців. Зі срібла виготовлялися столові сервізи, свічники, кубки, стакани тощо. Проіснувала вона до 1918 року.

<< Вгору