Скіфи (VII ст. до н.е. – III ст. н.е.)

Перший третій зали (експонати)


З середини VII ст. до н.е. у степах Північного Причорномор’я запанували скіфи. Ці кочовики відіграли величезну роль в історії, їхнє утвердження в причорноморських степах змінило не тільки ситуацію в регіоні, але й долі багатьох народів. Учені дослідили велику кількість документальних матеріалів, за якими можна уявити різні сторінки історії та культури скіфів. Багато інформації містить ”Історія” давньогрецького вченого Геродота, який жив у V ст. до н.е. Він зібрав відомості про історичні події в Малій та Передній Азії, Єгипті, Македонії, Фракії, Північному Причорномор’ї. Зважаючи на велике значення його праці, вчені назвали Геродота батьком історії.

Завдяки свідченням Геродота відомо, що вигнані скіфами кіммерійці відступили до Малої Азії, де вони знищили Фригійське царство, міста Магнесію, Смірну, Сарди та інші. За давньосхідними документами відомо, що кіммерійська кіннота наводила жах на Урарту та Ассирію. Але з часом вони змішалися з іншими кочовиками, що з’явилися у степах Південного Кавказу, зокрема скіфами. 612 р. до н.е. скіфи взяли саму активну участь у розгромі Ніневії – столиці Ассирії, самої могутньої держави Близького Сходу на той час. А потому вони почали довгих 28 років панувати у Передній Азії, спустошуючи землі надмірною даниною та грабунками. Неперевершені лучники, сміливі воїни, скіфи дійшли до Єгипту, де фараон відкупився від них подарунками. Невдоволення поневолених народів зростало. Аж у 595 р. до н.е. мідійському цареві Кіаксару вдалося помститися за всіх: якось він запросив на великий бенкет скіфських вождів, напоїв їх, а потім наказав порубати. Після такої ганебної поразки скіфи повернулися до степи Північного Кавказу та Причорномор’я. У другій половині VII – IV ст. до н.е. на великих теренах лісостепової та степової України розповсюдилися культури скіфського типу, носіями яких бул як кочовики-скіфи, так і землеробські народи, зокрема будини, гелони ті інші. Панували над ним скіфи царські, родові землі яких знаходилися у Нижньому Придніпров’ї та Північному Приазов’ї. Саме звідси походять найвідоміші царські кургани – поховання володарів славетної Скіфії.

У IV ст. до н.е. за правління царя Атея Скіфія досягла найбільшої могутності, значно розширила кордони, налагодила зв’язки з найрозвиненішими країнами. Проте вже на початку III ст. до н.е. вона починає занепадати. Причин можна назвати декілька, однією з них є екологічна. Висока активність сонця призвела до висихання степів, а інтенсивне господарювання кочовиків – до руйнування кормової бази: степ уже не міг прогодувати ні людей, ні тварин. Скіфи поступово переселилися до Криму і пониззя Дніпра. Межі Скіфії значно скоротилися, а згодом і зовсім зійшла з історичної арени. Але це не стерло пам’яті про скіфів – вправних лучників, сміливих вершників, вірних побратимів.

Через декілька тисячоліть скіфи заговорили до нащадків мовою своїх пам’яток – курганів. Ці земляні споруди над похованнями й досі височать у безмежних українських степах. Значна частина величних курганів виявилась усипальницями степових можновладців. Завдяки археологічним дослідженням у їхніх похованнях серед численних речей знайдено унікальні твори давнього золотарства. Деякі з них виготовлено місцевими майстрами, інші мають іноземне походження: награбовані в бойових походах, сплачені як данина, привезені торговцями з далеких країн. Вони різняться за художніми та технічними особливостями, орнаментами, сюжетами, композиційними вирішеннями.

В похованнях скіфських царів та аристократів збереглося оздоблення з дорогоцінних металів: для піхов мечів, сагайдаків, кінського спорядження, посуду, вбрання. Особливою оригінальністю і самобутністю відзначаються твори, виконані в так званому скіфському звіриному стилі. Головних персонажів – оленя, гірського козла, коня, хижаків родини котячих – подано у своєрідній манері, яка гармонійно поєднувала реалізм зі стилізацією окремих деталей. Художники зображували тварин в певному ракурсі, підкреслюючи видові ознаки, пластику тіла, внутрішній динамізм і напругу. Кожен мотив, сповнений конкретного змісту, був магічним амулетом-оберегом, звертанням до могутніх містичних сил. Ювелірні вироби виготовляли, як правило, тисненням або карбуванням, іноді у вигляді мініатюрної скульптури. На території Скіфії, а також у грецьких містах-державах Північного Причорномор’я працювали талановиті майстри, які виконували замовлення, зважаючи на смаки скіфської еліти. Поряд з творами місцевих ювелірів широкого вжитку набули античні високохудожні твори з Ольвії, Пантікапея, Середземномор’я.

На межі V–IV ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї сформувався своєрідний декоративний стиль – елліно-скіфський. Основу композиції виробів в ньому становили ті ж самі звірині образи, але також з’явилося чимало сцен за участю скіфських царів та воїнів, персонажів з міфології та епосу. Нерідко трапляються також і грецькі образи та міфологічні сюжети. Еллінські ювеліри створювали речі, що ставали моделями для місцевих майстрів, які, засвоюючи художні та технологічні особливості виконання грецьких виробів, надавали їм регіональних рис.

Відповідно до традицій давньогрецького класичного мистецтва причорноморські художники виготовляли вишукані твори, прикрашені популярними серед скіфів образами та сюжетами: сцени шматування хижаками здобичі, поєдинку людини з чудовиськом, а також предмети із зображеннями культових та жанрових сцен. Так, на срібній чаші з кургану Гайманова Могила поміщено багатофігурну композицію, що включає сцени з життя вельможних скіфів. Вражає віртуозність виконання сюжету, реалістичність, ”портретність” основних дійових осіб, майстерність тонкого гравірування у передачі рис обличчя, зачісок, в оздобленні одягу та зброї.

Серед пам’яток, що становлять найцінніше джерело для вивчення духовного світу причорноморських кочовиків, визначне місце належить пекторалі – нагрудній прикрасі скіфського царя. ”В ній втілено душу цілого народу”, – написав відомий український археолог Б.М. Мозолевський, який в 1971 р. відкрив її світові. Талановитий майстер-ювелір, використовуючи різні технічні прийоми – лиття за восковою моделлю, гравірування, скань, зернь, паяння, інкрустацію, – досяг особливої виразності у втіленні замовленої композиції. Сюжети, представлені на трьох ярусах-”світах” пекторалі, мають складне символічне значення. Вражає реалізм, гармонійність та пропорційність образів, динаміка сцен боротьби тварин, завершеність форм і досконалість роботи. Яскравий жовтий колір і блиск золота, що уособлювало сонячне божество, неначе благословляє магічну модель зображеного на пекторалі скіфського світоустрою.