Про Фонд. «Благодійний фонд Свята Софія»

«Благодійний фонд Свята Софія» (надалі Фонд) створений на підставі Закону України «Про благодійництво і благодійні організації» і є недержавною неприбутковою благодійною організацією, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах українського суспільства шляхом сприяння духовному i культурному відродженню.Фонд здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України, чинного законодавства України та Статуту Фонду. Благодійна діяльність здійснюється Фондом на засадах законності, гуманності, спільних інтересів і рівності прав його учасників, гласності, добровільності та самоврядування.

Фонд має місцевий статус, його діяльність поширюється на територію міста Києва.
Місцезнаходження Фонду: 04070, Україна, м. Київ, Контрактова площа, буд.4.
Тел.: +38 (044) 566 59 59, Факс:+38 (044) 425 25 25
E-mail: fund.sant.sophia@gmail.com

Початок роботи Фонду – 2000 рік.

Нижнее меню временного сайта http://drsoph.com/

Основними завданнями Фонду є:

Сприяння  діяльності, спрямованої на охорону та збереження об’єктів культурної спадщини.

Підтримка проектів щодо охорони об’єктів культурної спадщини, внесених до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини, зокрема, об’єктів культурної спадщини Національного заповідника «Софія Київська» та Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.

Залучення, акумуляція фінансових та інших ресурсів, необхідних для виконання покладених на Фонд завдань, забезпечення їx найбільш ефективного використання.

Предметом діяльності Фонду є:

Благодійна діяльність згідно з Законом України «Про благодійництво та благодійні організації» у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження і захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, а саме:

підтримка програм комплексних науково-реставраційних досліджень, запобігання руйнуванню, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання об’єктів культурної спадщини;

сприяння запровадженню міжнародного досвіду у вирішенні проблем збереження та сталого розвитку історичних ареалів, традиційного характеру середовища, заповідних територій і об?єктів культурної спадщини;

сприяння розвитку міжнародних стосунків і комунікацій для обміну досвідом в галузі охорони культурної спадщини шляхом надання допомоги спеціалістам і організаціям України для їх участі в міжнародних конференціях, семінарах та робочих зустрічах;

розповсюдження належних до охорони культурної спадщини юридичних, екологічних і науково-технічних знань, пропагування принципів ЮНЕСКО, викладених у „Конвенції з охорони культурної та природної спадщини ”, а також принципів інших міжнародних конвенцій, хартій та рекомендацій серед широких кіл спеціалістів, а також персоналу адміністративних органів, які відповідальні за сталий розвиток історичних територій м. Києва, а також серед потенційних інвесторів, шляхом організації навчальних програм та семінарів;

організація та проведення в Україні та за її межами двосторонніх і багатосторонніх робочих зустрічей, семінарів, симпозіумів і конференцій.

Органами управління Фонду є Загальні збори, Правління, Президент і Наглядова рада.

Вищим органом управління Фонду є Загальні збори членів (засновників) Фонду.

Засновниками Фонду є організації, які входять до складу Корпорації «Укрреставраці».

Правління є постійним виконавчим органом, що діє у період між Загальними зборами.

Для  забезпечення поточної діяльності Фонду Правління призначає Адміністративно-виконавчий орган на чолі з директором.

Представницьку діяльність Фонду здійснює Почесний президент Фонду, який виконує свої функції на громадських засадах.

Розпорядчі та контролюючі функції Фонду здійснює Наглядова рада.

Почесним президентом Фонду є Валентина Никифорівна Ачкасова, заслужений діяч культури України.

Головою правління Фонду є Валерій Іванович Середицький, корпоративний секретар Корпорації «Укрреставрація».

Директором адміністративно-виконавчого органу Фонду є Юрій Олексійович Маслов, член-кореспондент Академії будівництва України.

Головою Наглядової ради Фонду є Микола Іванович Орленко, президент Корпорації «Укрреставраці», академік Академії будівництва України.

КОНЦЕПЦІЯ Державної цільової науково-технічної Програми «Інженерний захист території, моніторинг та збереження культурної спадщини Правобережжя м. Києва на 2012-2016 роки»

Cтратегія збереження нерухомої культурної спадщини Києва

ЦАРСЬКІ ВРАТА ЦЕНТРАЛЬНОГО ІКОНОСТАСУ СВЯТО-УСПЕНСЬКОГО СОБОРУ

ЦАРСЬКІ ВРАТА МИХАЙЛІВСЬКОГО ЗОЛОТОВЕРХОГО СОБОРУ

 

Cтратегія збереження нерухомої культурної спадщини Києва

1. Загальні положення і принципи
Місто Київ – столиця України є політичним та адміністративним центром держави, місцем розташування резиденції глави держави – Президента України, центральних органів державної влади, духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України, а також загальновідомим культурним центром слов’янського світу Центральної та Східної Європи. Київ – столиця першої східнослов’янської держави – Київської Русі, має прадавні культурні та духовні традиції. Започатковане тут християнство відіграло визначну роль у розвитку всієї східнослов’янської культури.
Збереження ролі міста Києва як духовного, культурного, історичного і науково-освітнього центру України нерозривно пов’язано із збереженням багатющої історичної та культурної спадщини, невід’ємною складовою якої є нерухома культурна (архітектурна, містобудівна і археологічна) спадщина. Витоки її сягають у глибину віків і є свідченням становлення і розвитку нашої державності, глибокого впливу на всю східноєвропейську культуру. Існування, самозбереження і прогресивний розвиток Києва залежать від здійснення цілеспрямованої державної політики (стратегії) збереження нерухомої культурної спадщини Києва (далі – Стратегія).
Стратегія визначає основні пріоритети, цільові настанови і керівні принципи, критерії і напрямки збереження нерухомої культурної спадщини Києва, як головного ресурсу сталого розвитку міста. Вона розкриває проблеми охорони, реставрації і використання об’єктів нерухомої культурної спадщини та історичного середовища, а також регенерації, реконструкції і нового будівництва в історичних районах Києва. Стратегія покликана забезпечити смислові, правові і процедурні аспекти збереження і вдосконалення територій історичної забудови Києва.
Правовою основою розробки та реалізації Стратегії є Конституція України (254k/96-BP), інші нормативно-правові акти України та міжнародні угоди, ратифіковані Верховною Радою України, які в сукупності визначають засади політики держави у сфері культурної спадщини.
2. Нерухома культурна спадщина Києва
2.1 Визначні періоди історичного розвитку
Київ – місто, яке зберігає пам’ять тисячоліть. Його історичний центр – найбільш цінна частина міста, де зосереджено близько 12 тисяч історичних будівель, серед яких близько 4 тисяч мають статус об’єктів культурної спадщини, з них за категоріями охорони: 51 – внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, 275 – державного значення, близько 2120 – місцевого значення, решта – щойно виявлені.
Хронологічні межі цих об’єктів обіймають надзвичайно широкий історичний пласт – від ХІ ст., періоду розквіту мурованого будівництва на теренах Київської Русі, до ХХ ст., часу поширення в Україні новітніх європейських стилів – модерну, конструктивізму, постмодернізму.
Видатні пам’ятки ХІ ст. – Софійський собор та Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Згодом у ХІІ ст. був зведений Михайлівський Золотоверхий собор, церква Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, у північному та південному напрямках виникли великі монастирські комплекси – Кирилівський, Печерський та Видубицький. Вони сприяли розвитку міста вздовж Першої правобережної гряди київських пагорбів.
Період ХVII–XVIII століть ознаменований розвитком українського бароко – самобутнього національного стилю в архітектурі та образотворчому мистецтві. Новий архітектурний вигляд отримують Києво-Печерська Лавра, Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор та Кирилівська церква. У XVIII ст. на дніпровських пагорбах зведена Андріївська церква, яка разом з іншими шедеврами храмової архітектури стала невід’ємною прикрасою панорами історичного центру Києва.
Після входження до складу Російської держави місто розбудовувалося, переважно, як військово-стратегічний центр. За планом 1695 р. Київ складався з п’яти пов’язаних між собою фортець: міста Володимира (малого верхнього міста), міста Ярослава (великого верхнього міста), міста Ізяслава (Михайлівського відділення), Печерського містечка і Подолу.
На початку XIX ст. окремі райони Києва почали об’єднуватися в єдине утворення. Ця ідея зафіксована генеральним планом забудови міста, складеним 1837 року, згідно з яким були прокладені основні вулиці сучасного центру столиці: Володимирська та Бібіковський бульвар (нині бульвар Т. Шевченка), забудовувалися вулиці Велика Васильківська та Олександрівська (нині М. Грушевського). В другій половині XIX ст. адміністративний центр Києва розширився з Печерська на Хрещатик.
Перша половина ХХ ст. пов’язана із руйнуванням шедеврів храмової архітектури, у т. ч.: Михайлівський Золотоверхий собор ХІІ ст., Військово-Микільський собор XVII ст., Собор Богоявлення Братського монастиря XVII ст., Церква Успіння Пресвятої Богородиці Пирогощої ХІІ ст., та багато інших.
У цей період, після перенесення столиці радянської України до Києва, міський ландшафт заповнювався новобудовами адміністративно–державного призначення, у тому числі – будинок, де розміщувався Центральний комітет КП(б)У (1938 р.) – Михайлівська пл., 1, будівля Верховної Ради України (1939 р.) – Грушевського М., 5, Будинок Ради народних комісарів УРСР (Будинок уряду України) (1938р.) – Грушевського М., 12.2, та інші.
Під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. у Києві було зруйновано державних і громадських установ площею понад 1 млн. кв. м, комунальних будинків житловою площею понад 1 млн. кв. м, приватних будинків площею до півмільйона кв. м; знищені всі мости через Дніпро, виведені з ладу водогін, каналізація, транспортне господарство.
Після війни зруйноване місто було відроджене, збагатившись оригінальними пам’ятками житлової та громадської архітектури, які органічно увійшли в його історичний контекст. Визначним містобудівним досягненням була повоєнна відбудова центральної магістралі міста – Хрещатика, яка постала цілісною композицією значної містобудівної цінності, надавши головній магістралі столиці нового масштабу та ідейно-смислового звучання.
Протягом 50–70 років ХХ ст. тривало відновлення зруйнованих пам’яток архітектури. Саме в цей час постали з руїн будинки на території Києво-Печерської Лаври, здійснювалися масштабні роботи з реставрації Ближніх та Дальніх печер, були відреставровані Софійський собор, Володимирський собор, Андріївська та Кирилівська церкви.
2.2 Зрушення після здобуття Україною незалежності
Відповідно до Указу Президента України від 09.12.95 Постановою Кабінету міністрів від 23.04.99 №700 була затверджена Програма відтворення видатних пам’яток історії і культури України. В результаті були відновлені чисельні пам’ятки архітектури України, у тому числі в Києві: церква Успіння Богородиці Пирогощої (ХІІ ст.), комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря (ХІІ–ХІХ ст.), Успенський собор Києво-Печерської Лаври (ХІ–ХІХ ст.), церква Різдва Христового на Подолі (ХІХ ст.).
Після здобуття Україною незалежності було прийнято цілий ряд нормативно-правових актів, у тому числі: низка норм міжнародного права в області збереження культурної і природної спадщини, ратифікованих Україною; закони України “Про столицю – місто-герой Київ”, “Про охорону культурної спадщини”, “Про архітектурну діяльність”, “Про регулювання містобудівної діяльності”; постанова Верховної Ради України “Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів”; постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Списку історичних населених місць України”, “Про затвердження Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць”, “Про затвердження Типового положення про державний історико-культурний заповідник”.
2.3 Проблеми на зламі тисячоліть
До 2000 р. місто розвивалося на основі “Генерального плану розвитку міста Києва на період до 2005 р.”, розробленого в 1980–1984 рр. і затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР у травні 1986 р. Проте, як офіційно зазначалося Київською міської державної адміністрації (далі – КМДА) в “Концепції розвитку міста Києва: Основні положення. – Київ, 2000”, у виконанні цього документа “відбулися відхилення від основних розрахункових показників та передбаченого використання окремих територій міста, що в основному є наслідком кардинальних змін у політичному та соціальному розвитку України, які відбуваються з початку 1990-х років, і які на першому етапі супроводжувалися кризовими процесами в економіці та соціальній сфері”.
Робота над новими програмними документами була започаткована 1998 р., з використанням загальнодержавних нормативно-правових актів і програмних документів, зокрема: закону України “Про столицю України – місто-герой Київ” (1999 р.), “Про місцеві державні адміністрації” (1990 р.), “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України” (2000 р.), Концепція державної регіональної політики (Указ Президента України від 25.05.2001). Ця робота завершилася 2000 р. розробкою Концепції розвитку міста Києва, в якій “на варіантній основі розроблений прогноз розвитку економічного комплексу міста, визначені пріоритетні види економічної діяльності, основні розрахункові показники (кількість населення, житлова забезпеченість, обсяги житлового будівництва) та напрямки територіального розвитку Києва на період до 2020 р., в т. ч. в першу чергу – до 2010 р.” В березні 2002 р. рішенням Київради був затверджений Генеральний план розвитку міста Києва на період до 2020 р. (далі – Генеральний план), чинний дотепер і не доступний широкій громадськості.
Генеральним планом були передбачені: відтворення архітектурно-художнього колориту Києва, збереження історико-культурної спадщини та історичного ландшафту центральної планувальної зони міста; визначення та оцінка нерухомої культурної спадщини міста у складі архітектурного та історико-містобудівного опорного планів; сконцентрована інформації про окремі споруди та інші об’єкти культурної спадщини, про містобудівну спадщину, комплекси і територіальні утворення, зони їх композиційної активності та впливу.
Для реалізації зазначених цілей в Генеральному плані була реалізована ідея створення групових зон охорони пам’яток, яка виникла ще наприкінці 70-х років минулого століття та знайшла відображення у Розпорядженні № 979 від 17.05.2002 “Про внесення змін та доповнень до рішення Виконкому Київміськради від 16.07.79 № 920 “Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам’яток історії культури в м. Києві”.
В матеріалах Генерального плану були позначені: об’єкти архітектурної спадщини – пам’ятки архітектури, історичні архітектурні домінанти, історична забудова, пам’ятки історії, пам’ятки монументального мистецтва, пам’ятки садово-паркового мистецтва, місця втрачених цінних історичних будинків, споруд, оборонних укріплень, дисгармонійні будівлі та споруди; об’єкти містобудівної спадщини – пам’ятки містобудування, значні історичні містобудівні об’єкти, пам’ятки природи, цінні природні ландшафти, елементи ландшафту, межі історичних районів та історичних ареалів міста, історико-архітектурних та історико-культурних заповідників, заповідних територій, зон охорони пам’яток, а також землі історико-культурного призначення згідно Земельного Кодексу України.
2004 р. розпорядженням КМДА затверджена Стратегія соціально-економічного розвитку міста Києва до 2015 р. В числі затверджених Кабінетом Міністрів України – Державна програма соціально-економічного розвитку міста Києва на період до 2010 р., Програма земельної реформи у місті Києві на 2001–2005 рр. Були розроблені та затверджені інші довгострокові галузеві та комплексні міські програми, щорічні програми соціально-економічного та культурного розвитку міста Києва. Використовувалися також поточні програмні документи загальнодержавного рівня. Так, Програма соціально-економічного та культурного розвитку міста Києва на 2005 р. була підготовлена на базі актуальних на час її підготовки документів: Указу Президента України “Про стратегію економічного і соціального розвитку України на 2004–2015 рр. – Шляхом європейської інтеграції” № 493 від 28 квітня 2004 р. та Послання Президента України до Верховної Ради України “Концептуальні засади стратегії економіч­ного та соціального розвитку України на 2002–2011 рр. “Європейський вибір”.
Наведений перелік свідчить про те, що в якості бази планування використовувалися документи різного рівня, що визначали певні напрями і засади розвитку на різні терміни в різних сферах і не завжди розраховані на виконання. Головним містобудівним документом зали­шається Генеральний план. За існуючих умов, зокрема без зв’язку із національною політикою сталого розвитку населених пунктів держави, яка на часі ще не визначена, в Генеральному плані розглядається переважно вузьке коло суто архітектурно-планувальних питань без визначення загального вектора стратегічного розвитку міста, пов’язаного із національною політикою сталого розвитку населених пунктів держави.
Незважаючи на прийняття цілого ряду нормативно-правових актів щодо збереження культурної спадщини сучасний етап містобудівної та господарської діяльності свідчить про те, що збереження спадщини не лише не гарантоване, але й піддається ризику суцільної цілеспрямованої руйнації, втрачається домінуюча роль спадщини в історичному центрі Києва. Справжнього руйнівного характеру ця тенденція набула з початком нового тисячоліття і перетворилася на відпрацьовану систему втручання в історичне середовище.
Протидія деградації історичного середовища Києва неможлива без всебічного аналізу причин цілеспрямованої руйнації пам’яток архітектури та містобудування. Разом з фізичною зношеністю пам’яток значної шкоди завдає неконтрольована урбанізація, недоречне хаотичне нове будівництво в історичному середовищі, згубні “тотальні” реставрації, що завдають збитку автентичності пам’яток, масове втручання в реставраційну галузь непрофесіоналів, культурна відсталість, вандалізм і інші агресивні дії.
В нових ринкових умовах, спадщина зіштовхнулася з новими викликами. Система охорони спадщини з точки зору нормативно-правового забезпечення опинилася не готовою до умов ринку. Вона зберегла ключові риси минулої системи з тією лише різницею, що у порівнянні з радянським часом можливості відновлювати, зберігати та реставрувати спадщину за державний кошт значно скоротилися.
Спадщина, що знаходиться під охороною держави, в нових соціально-економічних умовах опинилася поза економічного життям міста. Можливості будівництва нового елітного житла і престижних ділових будівель в історичних районах міста практично вичерпані. Держава не надає інвесторам жодних економічних стимулів для дбайливого ставлення до збереженню пам’яток або реконструкції середовища, як це робиться в розвинутих країнах.
Окрім того, що багато пам’яток розташовано на дорогій землі, “історичність” будівлі або розташування нового будівельного об’єкту поблизу знаменного місця, може у багато разів підвищити його ринкову вартість. Оскільки в більшості випадків, побудувати новий об’єкт значно дешевше, ніж реставрувати старий, інвестиції, як правило, працюють не на збереження, а на знищення пам’яток. Звідси найпоширеніший спосіб “реконструкції” – знесення з подальшим зведенням муляжу історичної будівлі, а то і зовсім чужого історичному середовищу об’єкту. У цьому – основна економічна причина цілеспрямованого руйнування спадщини.
В умовах відсутності законодавчого визначення предмету охорони (на які саме елементи пам’ятника і довкілля поширюється охоронний режим) сповна виправдані побоювання, що приватизація пам’яток лише погіршить положення. Тим більше масове вторгнення в реставраційну галузь непрофесіоналів, підкріплюване законодавчою нормою, що відміняє наявність необхідних ліцензій, посилює і без того неконтрольовану ситуацію, що підтверджується на практиці. Особливо небезпечними є виникаючі наміри перетворення об’єктів спадщини в предмети купівлі-продажу.
Окрім економічної причини цілеспрямованого руйнування спадщини існує ще одна ключова проблема. Втрата пам’ятки часто є наслідком відсутності волі до його збереження. У суспільстві відсутнє ясне розуміння того, яку роль відіграють пам’ятки в сучасному місті і навіщо їх потрібно зберігати. Ситуація, що склалася, багато в чому викликана тим, що суспільство значною мірою втратило свою культурну і історичну ідентичність. Воно в масі своєю не бачить за окремими пам’ятниками самої історичної культурної спадщини, що збереглися. У результаті зникає розуміння причетності спадщини до буденного життя пересічного громадянина.
Забудова Києва відбувається хаотично, в закритому режимі, з порушеннями Генерального плану та норм забудови (стандартів щільності забудови, інсоляції, озеленення), зі зниженням стандартів якості життя киян. Ситуація навколо забудови історичних територій міста набула форм відкритого, іноді силового, протистояння жителів міста, забудовників і місцевої влади. Нехтування пам’яткоохоронного законодавства спричинило формування нігілістичного ставлення до вимог відповідних законів з боку суб’єктів прав власності на об’єкти культурної спадщини, замовників робіт, переважної більшості архітекторів-проектувальників.
Ключова проблема у сфері охорони нерухомої культурної спадщини Києва – це відсутність субординації та чітко налагодженої взаємодії між органами охорони культурної спадщини, органами архітектури (містобудування) та земельних відносин (землекористування). Всупереч вимогам документів ЮНЕСКО, Ради Європи, Закону “Про охорону культурної спадщини”, реальне верховенство при вирішенні питань охорони культурної спадщини та будівництва на землях історико-культурного призначення традиційно належить Головному управлінню містобудування, архітектури та дизайну міського середовища, а відведення земельних ділянок – Постійній комісії Київради з питань земельних відносин, містобудування та архітектури.
Узвичаїлася практика, подання проектів на розгляд органу охорони культурної спадщини, коли вони вже схвалені зазначеним Управлінням, на ділянках, відведення або надання яких вже затверджено Київрадою, крім того – з грубим порушенням умов до проектування, сформульованих органом охорони культурної спадщини. Таким чином, жителі Києва стали фактично заручниками органів міської влади, яка в Києві здійснює одночасно представницькі, виконавчі та контрольні функції – отже, жодним чином ані підзвітна, ані підконтрольна міській громаді.
Наслідком зазначеної практики є масове протизаконне втручання в історичне середовище. В числі найбільш значних містобудівних порушень, пов’язаних із проблемами збереження нерухомої культурної спадщини Києва, слід наголосити на наступних:
неприпустиме з точки зору норм міжнародного та національного законодавства зведення новобудов підвищеної поверховості в межах зон охорони Софійського Собору та Києво-Печерської Лаври, особливо в безпосередній близькості до них. Поряд з юридичною стороною не менш значущою є морально-етична сторона – порушення національних традицій шанобливого ставлення до православних святинь, відомих всьому світові. Ці об’єкти є символами, які консолідують народ;
протизаконне будівництво будинків підвищеної поверховості на територіях і в зонах охорони пам’яток національного і місцевого значення та в зонах регулювання забудови, узвичаєна практика знесення об’єктів культурної спадщини в історичних районах міста;
надання ділянок для нового будівництва в межах паркових, лісопаркових та інших територій, що формують самобутній характер середовища міста;
поширена практика ігнорування вимог будівельних і санітарних норм при проектуванні об’єктів нового будівництва в межах кварталів в історичному центрі міста;
замість захисту ландшафтних утворень, зокрема, унікальних Дніпрових схилів, та чисельних рекреаційних зон, передбачених Генеральним планом, на них ведеться активний будівельний наступ; має місце протизаконний продаж земель, на яких розташовані пам’ятки археології;
узвичаєна практика протизаконного ігнорування конкурсної основи проектування об’єктів архітектури, які розміщуються в зонах охорони пам’яток. Яскравий приклад – житловий комплекс на історичній території в урочищі Гончарі-Кожум’яки, який Генеральним планом не передбачений, побудований всупереч Постанови Верховної Ради України No140-ІV від 12 вересня 2002 р., він протягом багатьох років перетворився практично у незаселену “мертву зону”.
В особливо небезпечному стані знаходиться найбільш цінна територія історичної частини Києва – правобережна гряда київських висот, які протягом століть складали живописну панораму з боку Дніпра, і прилеглі до неї ділянки. Саме тут в найбільшій мірі відбувається цілеспрямоване руйнування пам’яток із-за прагнення інвесторів багато разів підвищити ринкову вартість “новодєлов” в обхід обмежень, що накладаються законодавством, а нагляд за його дотриманням перетворюється на одне з джерел здобуття адміністративної ренти.
На зазначеній вище території зосереджені найбільш цінні об’єкти культурної спадщини всесвітнього значення – Софійський собор і Києво-Печерська Лавра, на яких поширюється “Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини” ЮНЕСКО, ратифікована Україною. На цій території розташовані також об’єкти культурної спадщини національного значення – Андріївська і Кирилівська церкви, Маріїнський палац, найбільш значні адміністративні будівлі: адміністрація Президента України, Кабінет міністрів, Верховна рада, Національний банк та інші, де вже тривалий час спостерігаються ознаки значної деформацій. Історичну цінність представляють також Місто Володимира, схили Михайлівської, Володимирської, Старокиївської і Замкової гір, Володимирський і Андріївський узвози, старий Поділ.
Вся позначена територія в наслідок її природних особливостей і значного техногенного перевантаження в результаті інтенсифікації містобудівної і господарської діяльності є зоною еколого-техногенного ризику геологічного середовища – розвитку небезпечних геологічних процесів, що несуть загрозу національним інтересам України в екологічній сфері (ст. 7, Закон України “Про основи національної безпеки України”). Позначена територія вимагає особливої уваги і захисту.
Подальша містобудівна і господарська діяльність в правобережній частині міста без врахування еколого – техногенного ризику геологічного середовища може значно знизити або навіть звести нанівець ефективність зусиль по збереженню спадщини. Проблема полягає в зменшенні ризику, підвищенні стабільності і стійкого існування об’єктів спадщини.
Для вирішення даної проблеми 2011 року провідними фахівцями реставраційної галузі та Національної академії наук України розроблена та подана державним органам Концепція Державної цільової науково-технічної програми “Інженерний захист території, моніторинг і збереження культурної спадщини Правобережжя м. Києва”. Концепція вимагає затвердження та подальшої реалізації заради запобігання надзвичайних ситуацій.
Стан нормативно-правової бази у сфері відносин щодо збереження нерухомої культурної спадщини свідчить про суттєве відставання національного законодавства від норм міжнародного права, визначених, зокрема, у документах Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Ради Європи. Поза увагою залишаються багато документів Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС), які стали керівними чинниками для пам’яткоохоронної політики і практики в усьому світі.
В національному законодавстві з охорони культурної спадщини практично зведена нанівець роль громадських організацій, всупереч національним історико-культурним традиціям і кращим зразкам європейського пам’яткоохоронного законодавства. Залишається неузгодженим питання, що має визначати відносини між державою і релігійними конфесіями, які користуються культовими спорудами, що є об’єктами культурної спадщини.
За умови наявності наведених вище проблем і недоліків та без їхнього радикального подолання, а також враховуючи негативний досвід порушень містобудівних документів попередніх періодів, будь які наміри та проекти подальшого збереження нерухомої культурної спадщини Києва не мають ніякої гарантії.
3. Культурна спадщина в епоху глобалізації
Культурна спадщина – духовний, культурний, економічний і соціальний капітал величезної і, в той же час, непоправної цінності. Це головна підстава для національної самоповаги і визнання світовою спільнотою. Глобалізація, наслідком якої є розмивання суспільних цінностей, створює загрозу для національної ідентичності.
Втрати культурних цінностей непоправні і незворотні. Будь-які втрати спадщини неминуче відіб’ються на всіх сферах життя нинішнього і майбутніх поколінь, призводять до духовного зубожіння, розривів історичної пам’яті, збідненню суспільства в цілому. Вони не можуть бути компенсовані ні розвитком сучасної культури, ні створенням нових значних творів.
Руйнація історичної та культурної спадщини свідомо, як це здійснювалося протягом двадцятих – тридцятих років минулого століття (часи “войовничого атеїзму”), а також у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., або несвідомо, як це робиться зараз, вкрай небезпечна незворотними наслідками.
Для України збереження матеріальних носіїв спадщини – об’єктів нерухомої культурної спадщини є особливо значущим, оскільки наша культурно-історична пам’ять максимально предметна, вона не існує без прив’язки до батьківщини, без прив’язки до Києва.
Спадщина несе на собі цивілізаційні етнічні коди, через які сенс життя (невід’ємні властивості народу – світоглядні ідеали, духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні стереотипи свідомості й поведінки, з яких виростає матеріальна і духовна спільність), відтворюється у спадкоємності поколінь. Втрата спадщини неминуче веде до того, що суспільство втрачає опору, коріння, інтелектуальний і творчий потенціал та орієнтири, без яких не можливий будь-який розвиток.
Занепад домінуючої ролі спадщини та її руйнація в історичних районах Києва, запоруки сталого розвитку міста, – це пряма загроза збереження ролі Києва як духовного, культурного, історичного, освітнього і наукового центру України, посилення тенденцій правового нігілізму, а також соціальної дезорієнтації, що стає особливо небезпечним в періоди соціальних та економічних криз. Це шлях до втрати інноваційної привабливості, креативних людських ресурсів і, як наслідок, до стагнації міста – тривалого періоду депресії та застою в усіх напрямках його життя.
Історія свідчить про те, що драматичні її часи, у тому числі, періоди нашестя окупантів, тоталітаризм та насильницька зміна соціально-політичних формацій, пов’язані з руйнацією історичної пам’яті народу, що є головною передумовою його асиміляції, моральної та духовної деградації аж до зішестя в історичне небуття. Невипадково культурні, інтелектуальні та історичні цінності суспільства є об’єктами національної безпеки (ст. 3 Закону України “Про основи національної безпеки України”).
Подальший розвиток і збереження нерухомої культурної спадщини Києва вимагає чіткої визначеності у стратегічних пріоритетах та цілях збереження ролі спадщини в головному історичному місті нашої країни – Києві, які мають відповідати викликам, що виникають у зв’язку з подальшим розвитком столиці України у XXI столітті.
4. СтратегічнА МЕТА, приорітети та завдання
Стратегічною метою політики збереження нерухомої культурної спадщини Києва є забезпечення виходу з кризи руйнації та занепаду нерухомої культурної спадщини міста і створення умов для сталого розвитку районів історичної забудови шляхом визначення довготривалих пріоритетів, критеріїв, правових норм і напрямів збереження спадщини, розкриття в динаміці нагальних проблем охорони, реставрації і використання пам’яток, ансамблів та історичного міського середовища, а також реконструкції і нового будівництва в історичних районах міста та економічних шляхів їх реалізації.
4.1 Правові норми сфери збереження нерухомої культурної спадщини
Нормативно-правова база у сфері відносин щодо збереження нерухомої культурної спадщини включає міжнародні правові акти, згідно яких існують зобов’язання держави щодо пріоритету міжнародного законодавства над національним, та національне законодавство.
До складу міжнародних правових актів належать: документи Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО): Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (Париж, 1972); Рекомендація щодо охорони на національному рівні культурної і природної спадщини (Париж, 1972); Рекомендація про збереження краси та характеру ландшафтів і місць (Париж, 1962); Рекомендація щодо охорони і сучасної ролі історичних ансамблів (Найробі, 1976); Декларація про збереження історичних міських ландшафтів (Відень, 2005); Меморандум “Всесвітня спадщина та сучасна архітектура-управління історичним міським ландшафтом” (Відень, 2005); Рекомендації про історичні міські ландшафти (Париж, 2011); документи Ради Європи: Європейська ландшафтна конвенція (2005); Рамкова конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства (2005); Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи (2006); Європейська хартія міст ІІ. Маніфест нової урбаністики (2007).
Еволюція концепцій щодо збереження нерухомої культурної спадщини триває під впливом документів міжнародних нарад і конференцій, які стали керівними чинниками для політики і практики в усьому світі. До них належать документи Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС): Міжнародна хартія про збереження та реставрацію пам’яток і визначних місць (Венеціанська хартія, 1964); Міжнародна хартія з охорони історичних садів (Флорентійська, 1981); Міжнародна хартія з охорони історичних міст та міських кварталів (Вашингтонська, 1987); Міжнародна хартія про управління археологічною спадщиною (Лозаннська, 1990); Настанови щодо просвітництва та навчання у справі збереження пам’яток, ансамблів та місць (Коломбо, 1993); Нарський документ про автентичність (ЮНЕСКО, ИКОМОС, Японія, м. Нара, 1994); Міжнародна хартія з охорони традиційної архітектурної спадщини (Стокгольмська, 1998); Міжнародна хартія про принципи аналізу, збереження та реставрації будівель архітектурної спадщини (Зімбабве, 2003); Декларація про збереження оточення споруд спадщини, визначних місць та територій (Сіань, 2005); Хартія щодо інтерпретації та презентації Визначних місць (Квебек, 2008).
Національне законодавство з охорони культурної спадщини складають Закони України – “Про охорону культурної спадщини”, “Про охорону археологічної спадщини”, а також Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Списку історичних населених місць України”, “Про затвердження Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць”.
Окремі норми, які опосередковано пов’язані з врегулюванням правовідносин у сфері збереження культурної спадщини, містяться у Законах України “Про регулювання містобудівної діяльності”, “Про Генеральну схему планування території України”, “Про основи містобудування”, “Про архітектурну діяльність”, “Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду”, “Про землеустрій”, у Цивільному Господарському і Земельному кодексах України.
4.2 Пріоритети та завдання у політичній сфері
Посилення значення правових актів в області збереження нерухомої культурної спадщини на всіх рівнях виконавчої влади, виходячи з конституційних засад: “Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність” (ст. 54 Конституції України), – це є найважливішим пріоритетом у політичній сфері.
Політика в сфері збереження нерухомої культурної спадщини має бути нерозривно пов’язана з національною політикою сталого розвитку населених пунктів держави. Основні засади “Концепції сталого розвитку населених пунктів” були визначені в Постанові Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року № 1359-XIV і не втратили своєї актуальності.
За визначенням Комісії ООН зі сталого розвитку, яка була заснована Генеральною Асамблеєю ООН в грудні 1992 р., його мета — задовольняти потреби сучасного суспільства, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Теорія сталого розвитку є альтернативою парадигмі економічного зростання, яка ігнорує екологічну небезпеку від розвитку за екстенсивною моделлю.
Сучасний зміст сталого життєздатного розвитку є значно ширшим стосовно первісної екологічної парадигми й охоплює, окрім екологічних, соціально-економічні та соціально-гуманітарні компоненти у безпосередньому зв’язку з культурою, яка є носієм етнічного коду нації – запоруки її життєздатності і цивілізаційного розвитку. Тому завдання у сфері збереження спадщини повинні ставитися достатньо широко відповідно до найважливішого виняткового її значення – для збереження етнічного цивілізаційного коду нації заради максимального використання і відтворення у спадкоємності поколінь.
Основні положення зазначеної Концепції щодо розробки нормативно-правових актів, програм та проектів регулювання, планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевого бюджету для забезпечення соціально-економічного розвитку міста мають набути подальшого розвитку з урахуванням імплементації норм європейського права та викликів, що постають в конкретних умовах подальшого урбаністичного розвитку Києва у ХХІ столітті.
4.3 Збереження культурної спадщини – ключовий елемент стратегії міського оновлення
Базовий принцип Стратегії – комплексне збереження спадщини, згідно якому ця діяльність нерозривно пов’язана з політикою економічного і соціального розвитку міста, перспективним плануванням і містобудуванням. Збереження об’єктів культурної спадщини повинно стати ключовим елементом стратегії міського оновлення. Принцип комплексного збереження спадщини повинен включати ініціюючу, контролюючу і координуючу функції виконавчих органів державної влади у розвитку партнерських стосунків з громадськістю і недержавним сектором.
Завдання збереження спадщини повинно вирішуватися не тільки органами охорони пам’яток, але й тими структурами, які відають питаннями містобудування і архітектури, економіки і промислового розвитку, екології, транспорту, благоустрою, майнового комплексу, житлово-комунального господарства, юридичних служб. Рішення, які приймаються виконавчими органами в усіх сферах міського розвитку повинні прийматися з врахуванням необхідності збереження культурної спадщини.
На часі перехід від ідеології охорони до ідеології збереження спадщини. Сучасні засади мають передбачати активну участь суспільства, у тому числі міської громади, у збереженні спадщини, інтеграцію спадщини в соціальне та економічне життя міста, надання об’єктам спадщини нових функцій, корисних для міської громади. Нова стратегія має будуватися на основі збалансованих і гармонійних відносин між вимогами громадськості, економічної діяльності і охорони історичного середовища. Вона повинна привести до визнання загальної відповідальності за збереження спадщини.
4.4 Посилення ролі містобудівної складової у пам’яткоохоронному законодавстві
Цінності, що підлягають охороні – це, насамперед, історичний характер міста і сукупність матеріальних і духовних складових, які виражають його образ.
Найвища цінність – це об’ємно-просторовий та планувальний містобудівний каркас, зв’язок між різними міськими просторами (забудованими, вільними та озелененими); історичні міські ландшафти, які мають визначальну містоформуючу роль; загальні історичні силуети міста – сукупність і співвідношення природних ландшафтів із системою архітектурних домінант, композиційні вісі і напрями сприйняття домінант, видові точки, з яких розкриваються архітектурні ансамблі, панорами та перспективи відкритих просторів, основних історичних вулиць і площ; зв’язки міста з навколишнім середовищем, природним та створеним людиною; різні призначення територій міста, набуті ним під час історичного розвитку.
Містобудівна регламентація історичних ареалів, зонування території з урахуванням містобудівного кадастру, регулювання основних містобудівних параметрів у відповідності до охоронного статусу міського середовища, рівня історико-культурного потенціалу території і особливостей трансформації традиційного міського ландшафту, є найважливішим пріоритетом вдосконалення містобудівного законодавства у контексті збереження культурної спадщини.
Необхідна містобудівна регламентація інших історичних територій з визначенням ліній регулювання забудови, які закріплюють топографічно визначені межі зон охорони об’єктів культурної спадщини, з визначенням режиму утримання і методів роботи на конкретній території (реставрація, регенерація, обмежене перетворення, реновація), а також нормативних параметрів забудови (поверховість – середня і максимально допустима, відсоток забудови, розмір планувального модуля ділянок, відсоток інтервалів у фронті забудови), які повинні виходити з умов збереження, реабілітації і спадкоємного розвитку історико – містобудівного середовища в цілому і в т. ч. збереження цінних панорам та історико-культурного міського ландшафту.
Містобудівний регламент повинен бути невід’ємною складовою містобудівних умов та обмежень в історичних ареалах та інших районах історичної забудови міста.
4.5 Сучасна архітектура у контексті охорони нерухомої культурної спадщини
Ні одне історичне місто не може бути законсервованим. Сучасний Київ – це мегаполіс, що розвивається, тому узгодження пам’яткоохоронних вимог з необхідністю розвитку та реконструкції територій – це одне з найважливіших завдань.
Вирішення завдань реконструкції території і окремих об’єктів, включаючи нове будівництво, можливо тільки за умов дотримання системи обмежень і переваг, які забезпечують збереження ключових елементів історичного середовища.
Реконструкція повинна проводитися на підставі історико-культурної та історико-містобудівної експертиз, що визначають значущість і ступінь збереженості об’єктів культурної спадщини всіх рівнів: міста в цілому як історичного утворення, визначного місця, їх великих фрагментів – кварталів, ансамблів, окремих будівель і споруд.
Нова архітектура у контексті історичного середовища – це одна з важливих складових стратегії збереження культурної спадщини. Зони регулювання забудови мають визначати можливості нового будівництва на територіях незавершеного або деградованого містобудівного середовища, розірваних вуличних фронтів, внутрішньо квартальних ділянок і на місцях втрачених будівель.
Нове будівництво повинно слугувати реставрації містобудівної тканини, відтворенню втрачених елементів історичного міського ландшафту, планувальної структури, масштабу, членувань, ритму, силуету, візуальних зв’язків, просторових співвідношень забудови.
Регенерація і реновація як більш творчі методи повинні диктувати новій архітектурі необхідність виявлення внутрішніх закономірностей історичного середовища, архітектоніку художніх образів.
Будівництво і реконструкція на структурно нестійких ґрунтах в зонах геодинамічних напруг в щільній міській забудові відноситься до вищої категорії геотехнічної складності. Реконструкція і забудова в історичних районах повинні здійснюватися під обов’язковим науково-технічним наглядом та супроводжуватися обов’язковим моніторингом технічного стану існуючої забудови та міської інфраструктури.
Унікальну особливість середовищу історичного центру Києва надає симбіоз відкритих просторів (ансамблі площ і набережних, сади і парки, бульвари та сквери) і щільної рядової забудови. Відкриті простори є невід’ємною частиною архітектурно-містобудівної спадщини. Разом із водними артеріями вони формують комплекс екологічно стійких територій історичного середовища. Стратегія збереження культурної спадщини повинна забезпечити недоторканість об’єктів ландшафтної архітектури, систематичне проведення комплексних відновлювальних та профілактичних робіт.
4.6 Пріоритети та завдання в сфері екологічної безпеки та безпеки експлуатації об’єктів спадщини
Диспропорція між небезпечними явищами, які необхідно запобігати, і засобами, що використовуються для цього, постійно зростає. Недостатність захисних заходів вимагає проведення міждисциплінарних досліджень процесу зносу історичних будов, впливу і взаємодії різноманітних за своєю природою руйнувань на основі постійного моніторингу і прогнозу розвитку.
Для кожного виду небезпек і типу історичних будов слід розробити профілактичні заходи з урахуванням комплексу організаційних, адміністративних і технічних питань по запобіганню загроз, зменшенню втрат і збитків. Вони поряд із спеціальними планами на випадок надзвичайних ситуацій повинні формуватися на міжвідомчій основі із залученням служб пожежної безпеки, цивільної оборони і надзвичайних ситуацій, екологічного нагляду, аварійних служб і міліції.
Запорукою екологічної безпеки міських територій та безпеки експлуатації об’єктів спадщини мають стати:
реалізація Державної цільової науково-технічної програми “Інженерний захист території, моніторинг та збереження культурної спадщини Правобережжя м. Києва”, концепція якої підготовлена з урахуванням пропозицій провідних наукових, проектних та реставраційних організацій України, і знаходиться на розгляді в центральному органі виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері будівництва, архітектури, містобудування та житлово-комунального господарства;
бюджетне фінансування науково-технічних досліджень, спрямованих на раннє виявлення загрози надзвичайних ситуацій на міській території, в будівлях, інженерних спорудах та мережах, в районах ризику і прояву небезпечних геологічних процесів;
регламентації систем раннього виявлення загрози надзвичайних ситуацій на територіях з ризиком і проявом небезпечних геологічних процесів;
розробка та затвердження технічних регламентів безпеки будівель і споруд, на територіях з ризиком і проявом небезпечних геологічних процесів;
розробка та затвердження регламентів комплексного моніторингу технічного стану геологічної основи будівель, просторового контролю за деформаціями надземних і підземних частин споруд, систем інженерного забезпечення під час проведення ремонтно-реставраційних робіт на об’єктах культурної спадщини;
інженерно-геологічне районування, картографування та регулювання режимів використання міської території з урахуванням прояву і розповсюдження еколого-техногенного ризику геологічного середовища;
вдосконалення нормативно-правового забезпечення щодо регламентації містобудівної та господарчої діяльності в охоронних зонах об’єктів культурної та природної спадщини і в зонах прояву небезпечних геологічних процесів;
введення до нормативно-правового забезпечення містобудівного розвитку норм щодо генеральних та локальних схем інженерного захисту території, комплексів територіальних і локальних споруд інженерного захисту від небезпечних геологічних процесів;
страхове регулювання ризику від небезпечних природно-техногенних процесів щодо об’єктів культурної спадщини;
обов’язкове страхування ризиків втрати та пошкодження об’єктів культурної спадщини під час проведення ремонтно-реставраційних робіт.
4.7 Державна підтримка реставраційної галузі
Якісний догляд і належна експлуатація – це найбільш ефективний метод збереження спадщини. У певній мірі консервація (різноманітні способи захисту уражених конструкцій, частин споруд і декору) може бути альтернативою дорогої реставрації.
Реставрація – це надзвичайні заходи, які передбачають глибоке втручання у тканину пам’яток архітектури з випадками відтворення втрачених елементів. Венеціанська хартія, яка затвердила міжнародні принципи реставрації, надає переваги консервації, проте реставрація провадиться у виключних випадках, коли інші засоби збереження безсилі.
Методи відтворення і комплексної наукової реставрації визначили специфіку реставраційної школи Києва. Вона була зумовлена руйнаціями під час Великої Вітчизняної війни. У повоєнний період ця унікальна будівельно-реставраційна діяльність супроводжувалася ретельним вивченням автентичних фрагментів пам’яток, іконографічних та архівних матеріалів, застосуванням традиційних матеріалів і технологій.
Повоєнні реставрації являють собою подвиг відродження, виключний за своїм масштабом і складності, найвищої майстерності і глибині наукових досліджень. Роботи видатних майстрів реставрації являють собою самостійну історико-культурну цінність і є взірцем для прийдешніх поколінь.
Відтворення втрачених об’єктів спадщини виправдано у виключних випадках – як засіб містобудівної реставрації або відновлення цілісності ансамблів. Принципово неприпустимими є зведення частин будівель, які входили у авторських задум, але не були здійснені свого часу.
Правомірним є визнання цінності пізніших історичних нашарувань, при цьому не викорінюються елементи стилів різних епох, заперечується лише принцип приведення пам’ятки до стилістичної об’єднаності, тобто на оптимальну дату – на період розквіту пам’ятки. Об’єкт спадщини, який підлягає реставрації не повинен відновлюватися до такої міри, щоб сприйматися як новобудова.
Заслуговує на увагу пропагування реставраційної практики, заснованої на принципах археологічної реставрації, тобто ретельного методичного вивчення пам’ятки в натурі, подібно вивченню об’єкту в археології.
З метою запобігання масованому вторгненню в реставраційну галузь непрофесійних виконавців, що загрожує автентичності пам’яток культурної спадщини, надзвичайно необхідним є відновлення в законодавстві наступних положень:
обов’язкова наявність ліцензій, виданих у встановленому порядку, для розроблення проектів та проведення робіт на об’єктах культурної спадщини;
обов’язкова атестації фахівців провідних професій (архітекторів-реставраторів, інженерів-реставраторів, технологів-реставраторів тощо).
Специфічна природа реставрації, яка по своїй суті є засобом збереження історичних матеріальних ресурсів, повністю виправдовує особливі заходи державної підтримки і заохочення – податкові пільги, державні замовлення. За певних умов реставрація як галузь, що тісно пов’язана з іншими галузями економіки, здібна стимулювати економічне зростання і створення робочих місць.
Історичні матеріальні ресурси створюють не лише підґрунтя для культурного туризму, але й сприятливу основу для багатьох видів економічної діяльності більш високого рівня. Дані ресурси мають бути застосовані у різних політичних й економічних стратегіях і, за умови певного їх вибору та виконання, приводити до взаємного посилення.
В процесі такого вибору відбувається формування соціокультурної ідентичності міста і суспільних груп в підтримку певних державних структур. Мобілізація економічного ресурсу спадщини має стати основою міської регенерації.
Комплексна науково-обґрунтована реставрація не втрачає з часом свого значення і залишається пріоритетом серед інших методів збереження культурної спадщини. У зв’язку з тим є актуальним державна підтримка реставраційної галузі, державних цільових реставраційних програм, сприяння розвитку науково-методичного і проектного потенціалу галузі, розвитку її матеріально-технічної бази і кадрового забезпечення.
4.8 Законодавчий перехід від ідеології охорони до ідеології збереження спадщини
Зумовлений часом перехід від ідеології охорони до ідеології збереження спадщини, вимагає актуалізації низки понятійних розробок щодо пам’яток архітектури та містобудування:
необхідне законодавче визначення поняття “збереження культурної спадщини”, яке має означати ощадливе, виважене управління історичними ресурсами, їх застосування у соціокультурних динамічних процесах життя сучасного суспільства;
спадщина повинна визначатися як підґрунтя самобутності та ідентичності значних соціальних груп та верств населення, що є запорукою сталого розвитку суспільства. Об’єкт спадщини має визначатися як частина цілісної системи (спадщини), що розвивається, як підґрунтя самобутності. Охорона має стати невід’ємною складовою багатошарового процесу збереження спадщини;
сучасні засади мають передбачати активну участь суспільства, перед усім міської громади, у збереженні спадщини, інтеграцію спадщини в соціальне та економічне життя міста, надання об’єктам спадщини нових функцій, корисних для міської громади. Нехтування цим загрожує стагнацією міського розвитку, гарантованим програшем у глобальній конкуренції за креативний людський капітал.
Законодавчого визначення потребує організація взаємодії основних учасників містобудівного розвитку. Це має бути запорукою формування ефективної моделі співпраці держави, бізнесу та суспільства з максимальним використанням юридичних норм прямої дії з метою запобігання корупційним тенденціям, для чого необхідно:
визначити систему заходів, реалізація яких дозволить зробити збереження і реставрацію об’єктів спадщини вигідною для власників, орендарів та інвесторів, включаючи особливий податковий режим, а також систему бюджетних субсидій для компенсації частини витрат на реставрацію об’єктів культурної спадщини;
в числі основних напрямків економічного стимулювання збереження об’єктів спадщини мають бути: зменшення податків на прибуток організацій на суми, які цими організаціями направляються як благодійні внески на ремонт і реставрацію об’єктів культурної спадщини; податкові пільги для тих організацій, основним видом діяльності яких є реставрація об’єктів культурної спадщини; податкові пільги для організацій у відношенні належних їм земельних ділянок, що відносяться до земель історико-культурного призначення.
Надзвичайно актуальним є запровадження заходів для відновлення культурної та історичної пам’яті суспільства (адже поза цим найкращі нормативно-правові акти та будь-яке економічне стимулювання не збережуть від духовної деградації) в прив’язці до конкретних районів історичної забудови, визначних місць і об’єктів культурної спадщини шляхом:
організації підготовки спеціалістів в системі середньої професійної та вищої освіти, а також в системі підвищення кваліфікації, для чого передбачити відповідні доповнення законодавства щодо середньої професійної та вищої освіти;
соціального пропагування, просвітницької роботи, запровадження системи повноцінних краєзнавчих програм з обов’язковим проведенням уроків-екскурсій на всіх освітянських рівнях від сім’ї, школи, громадських об’єднань і до засобів масової інформації;
вивчення досвіду зарубіжних країн у діяльності благочинних, незалежних від держави організацій на зразок національних трастів, які на засадах довірчого управління опікуються збереженням культурної спадщини, пропагуванням і проведенням просвітницької роботи по вихованню патріотизму серед широких верств населення.
4.9 Пріоритети у міжнародному співробітництві
Керуючись нормами міжнародного і європейського права у сфері збереження культурної спадщини мають набувати подальшого розвитку напрямки організації участі спеціалістів міста у міжнародних конференціях, робочих зустрічах, міжнародних проектах щодо збереження культурної спадщини, залучення зарубіжних фахівців для участі у вирішенні найбільш важливих питань збереження культурної спадщини міста.
Для Києва міжнародне співробітництво у сфері збереження культурної спадщини – це особливо важливий стратегічний ресурс. Співробітництво має реалізовуватися в усіх напрямках – від обміну досвідом у законодавчій сфері, в теорії і практиці охорони і реставрації об’єктів спадщини і до залучення громадськості і розвитку молодіжних програм в галузі збереження і популяризації культурної спадщини.
5. МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЗБЕРЕЖЕННЯ НЕРУХОМОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ
Ефективна реалізація стратегічних пріоритетів, основних принципів і завдань державної політики управління сферою збереження нерухомої культурної спадщини, визначених цією Стратегією, потребує вдосконалення правових та організаційних механізмів управління сферою збереження нерухомої культурної спадщини.
5.1 Вдосконалення правових та організаційних механізмів управління
сферою збереження нерухомої культурної спадщини
Вдосконалення нормативно-правого забезпечення управління сферою збереження нерухомої культурної спадщини, має здійснюватися шляхом:
законодавчого уточнення завдань і функцій суб’єктів забезпечення збереження нерухомої культурної спадщини, які є такими “де факто” (архітектурно-історичні та археологічні заповідники, науково-дослідні та проектно-реставраційні організації), але не є такими “де юре”  а також законодавчого узгодження питань, що має визначати відносини між державою і релігійними конфесіями, які користуються культовими спорудами, що є об’єктами культурної спадщини;
розвитку правових засад управління сферою збереження культурної спадщини через вдосконалення, розробку та прийняття нових редакцій відповідних законів щодо пам’яткоохоронної, містобудівної, архітектурної та реставраційної діяльності, системи освіти та підвищення кваліфікації, регулювання земельних відносин, використання та охорони земель, майнового і податкового регулювання, нормативно-правового регулювання громадської та благодійної діяльності, інших нормативно-правових актів, концепцій, доктрин, стратегій і програм з урахуванням документів Комісії ООН з питань сталого розвитку, Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (UNESCO), Міжнародної Ради з питань пам’яток та визначних місць (ICOMOS), сучасних норм міжнародного права та рішень Ради Європи, а також з урахуванням положень, визначених цією Стратегією;
усунення наявних протиріч, неузгодженостей і прогалин у чинних законах та інших нормативно-правових актах з питань збереження культурної спадщини;
розробка та впровадження національних стандартів та технічних регламентів у сфері збереження культурної спадщини, гармонізованих з відповідними міжнародними та європейськими стандартами;
залученням передового досвіду європейських країн, у законодавстві яких догляд за об’єктами спадщини закріплений за державним органом, який визначає концептуальні засади охорони об’єктів нерухомої культурної спадщини, а захист об’єктів і середовища – є функція державного органу, відповідального за дотримання законодавства у сфері урбаністичного розвитку.
5.2. Ресурсне забезпечення сфери збереження нерухомої культурної спадщини
Належне фінансове і матеріально-технічне забезпечення виконання заходів, передбачених Стратегією, має спиратися на сталий і динамічний розвиток міста Києва, розширення
можливостей державного і міського бюджетів.
Пріоритетними напрямами фінансування реалізації політики збереження нерухомої культурної спадщини Києва є:
забезпечення заходів з охорони об’єктів нерухомої культурної спадщини в межах центрального історичного ареалу Києва;
забезпечення реалізації Державної цільової науково-технічної програми “Інженерний захист території, моніторинг та збереження культурної спадщини Правобережжя м. Києва”, концепція якої підготовлена з урахуванням пропозицій провідних наукових, проектних та реставраційних організацій України, і знаходиться на розгляді в центральному органі виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері будівництва, архітектури, містобудування та житлово-комунального господарства;
забезпечення ремонтно-реставраційних заходів на об’єктах нерухомої культурної спадщини, які знаходяться під загрозою руйнації.
Ресурсне забезпечення здійснення заходів на виконання Стратегії реалізується шляхом обов’язкового врахування щорічних належних видатків у Державному бюджеті, а також
 у відповідних державних програмах.
Бюджетне фінансування сфери збереження нерухомої культурної спадщини Києва передбачається поетапно привести до обсягів, зіставних з аналогічними видатками, прийнятими в історичних містах європейських країн.
5.3. Принципи і механізми державного та громадського контролю реалізації Стратегії
Однією з ключових умов для досягнення цілей і завдань політики збереження нерухомої культурної спадщини, визначених Стратегією, є запровадження дієвого державного та громадського контролю за її реалізацією.
Такий контроль має здійснюватися на основі принципів:
верховенства права, неухильного додержання вимог законодавства, яким регулюється діяльність суб’єктів збереження нерухомої культурної спадщини Києва;
чіткого розмежування функцій і повноважень органів державної і міської влади у сфері збереження нерухомої культурної спадщини;
прозорості основних напрямів видатків на збереження нерухомої культурної спадщини міста;
ефективності державного контролю за використанням фінансових і матеріальних ресурсів у сфері збереження спадщини;
відкритості інформації про діяльність суб’єктів забезпечення збереження спадщини;
відповідальності посадових осіб за своєчасність, повноту і достовірність інформації, що надається, та за належне реагування на звернення громадян, громадських організацій, виступи у засобах масової інформації.
Контроль за реалізацією Стратегії збереження нерухомої культурної спадщини Києва здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України в межах їхніх повноважень, визначених Конституцією і законами України.
Верховна Рада України формує законодавчу базу, спрямовану на реалізацію Стратегії, здійснює відповідний парламентський контроль.
Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади, керуючись Конституцією і законами України, актами Президента України та рішеннями Ради національної безпеки і оборони України, забезпечує реалізацію Стратегії, щорічно затверджує плани заходів на її виконання.
Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади із реалізації Стратегії та, з урахуванням змін у середовищі, вносить пропозиції щодо її уточнення та ресурсного забезпечення для врахування при підготовці  проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік.
Центральні органи виконавчої влади України, правоохоронні органи, утворені відповідно до законів України, в межах своїх повноважень забезпечують виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, рішеннями Ради національної безпеки і оборони України завдань щодо реалізації Стратегії.
Інші органи виконавчої влади, Київська міська державна адміністрація забезпечують вирішення питань, що стосуються реалізації Стратегії, віднесених законодавством до їхньої компетенції.
Суттєву роль у реалізації політики збереження нерухомої культурної спадщини Києва мають відігравати інститути громадянського суспільства, у тому числі шляхом здійснення громадського контролю за діяльністю органів державної влади у цій сфері. Активна діяльність інститутів громадянського суспільства сприятиме зміцненню гарантій додержання законності, забезпеченню адекватності системи збереження нерухомої культурної спадщини загрозам національним інтересам та економічним можливостям міста і держави.
Конституція і закони України надають для цього необхідні можливості. Водночас механізми громадського контролю потребують удосконалення шляхом:
своєчасного і достовірного інформування суспільства, у тому числі через підготовку та періодичне оприлюднення звітів про діяльність у цій сфері органів державної влади;
проведення громадської експертизи проектів нормативно-правових актів, концепцій і програм з питань збереження нерухомої культурної спадщини Києва та врахування її висновків;
широкого залучення громадськості до обговорення найбільш гострих проблем збереження нерухомої культурної спадщини міста в ході опрацювання відповідних державних рішень;
створення незалежних експертних рад з участю фахівців, які діють на громадських засадах.
Стратегія є основою для розроблення відповідних нормативно-правових актів і програм сталого розвитку районів історичної забудови міста, забезпечення скоординованої діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розв’язання практичних завдань на державному і місцевому рівні.
Стратегія є документом, обов’язковим для виконання органами виконавчої влади всіх рівнів, та основою розробки конкретних програм за складовими державної політики сталого розвитку міста Києва і розраховується на період досягнення визначених нею цілей.

КОНЦЕПЦІЯ Державної цільової науково-технічної Програми «Інженерний захист території, моніторинг та збереження культурної спадщини Правобережжя м. Києва на 2012-2016 роки»

Визначення проблеми,на розв’язання якої спрямована Програма

Правобережна частина центрального історичного ареалу Києва споконвіку формувала неповторний силует міста. Протягом віків і нині вона має найважливішу градоформуючу роль міського розвитку. Саме на цій території зосереджена найбільш цінна культурна і природна спадщина, яка віддзеркалює нашу історію та має бути збережена і передана наступним поколінням.

Містобудівна діяльність на території правобережної частини центрального історичного ареалу м. Києва здійснюється  в умовах зростаючого еколого-техногенного ризику геологічного середовища. Розвиток території без врахування змін геологічного середовища може звести нанівець або значно знизити ефективність зусиль по збереженню спадщини з огляду на провідну роль верхньої літосфери у забезпеченні стійкості підґрунтя споруд та інженерних систем.

Аналіз сучасного стану території свідчить про необхідність вирішення питань підвищення стійкості міської  інфраструктури на цій території разом із об’єктами спадщини і запобігання надзвичайних ситуацій.

Проблема, на розв’язання якої спрямована Програма, полягає в  зменшенні еколого-техногенного ризику геологічного середовища Правобережжя Києва, внаслідок якого порушується стабільність та стійке існування об’єктів культурної спадщини всесвітнього і національного значення та їхнього  природного оточення.

Значущість проблеми та її відповідність пріоритетам державної політики ґрунтується на основних засадах Закону України «Про основи національної безпеки України», а саме на ст.3, Об`єкти національної безпеки (в числі яких «культурні, історичні цінності … і навколишнє природне середовище», абз.2),  на ст.6, Пріоритети національних інтересів (в числі яких «забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов …, збереження навколишнього природного середовища», абз.9) та на ст. 7, Загрози національним інтересам і національній безпеці України (в числі яких «в екологічній сфері:
значне антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території …, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характерів», абз.8).

Аналіз причин виникнення проблеми та обґрунтування необхідності її розв’язання програмним методом


Основними причинами виникнення проблеми є:

висока концентрація будівель, споруд та інфраструктури Правобережжя  м. Києва, що породжує величезне навантаження на геологічне середовище, спричиняючи активізацію негативних геологічних процесів, що позначається на технічному стані об’єктів спадщини;

контрасти  рельєфу  поверхні  правобережної  частини  міста; розташування території на стику структур кристалічного фундаменту; тектонічні розломи кристалічного фундаменту; наявність зон геодинамічної активності та ділянок підвищеної сейсмонебезпеки; наявність аномалій різноманітної природи в геологічному середовищі; природний фон сейсмічної активності; переважання у геологічному розрізі порід, чутливих до техногенних порушень водо-тепло-переносу;

забудова території, що призвела до суттєвої зміни природних умов, створення нового, штучного техногенного середовища, включення у геосистему нових елементів у вигляді різноманітних будівель та споруд, які часто мають домінуюче положення;

техногенні зміни довкілля поблизу наявних зон розломів, у тому числі: додаткове точкове навантаження на блоки кристалічного фундаменту від новобудов підвищеної поверховості, відкачка підземних вод з водоносних горизонтів, штучні зміни рельєфу та інших елементів природного ландшафту, закачування води під землю і відкачування її з водоносних пластів, підрізка схилів, створення запруд на схилах, що спричиняє ризик оживлення розломних зон;

техногенні порушення інфільтраційного балансу підземних вод на схилах, розповсюдження підземних воронок, провалів природно-техногенного походження, суфозійних виносів, зміщень та обвалів блоків порід, гравітаційних осідань поверхні, техногенне підтоплення,   втрата природної дренуючої мережі (річкові долини, яружно-балкові форми рельєфу), техногенні зміни фізичного поля геологічного середовища.

Свідченнями техногенного впливу є чисельні деформаційні тенденції  на території м. Києва, зокрема в правобережній його частині, де розповсюджені просадкові лесово-суглинкові породи: у напруженому стані знаходяться дніпровські схили між вул. Нижньоюрківською – Володимирським узвозом – Бульваром Дружби Народів; зсувна форма рельєфу вздовж правого берега Дніпра  розповсюджена в зоні майже 10 км., в ній виділено 5 головних зсувних дільниць – Подільський, Центральний, Києво-Печерської Лаври, Залаврський та Видубецький; найбільш цінні об’єкти культурної та природної спадщини всесвітнього, національного та місцевого значення, що збереглися на території Києва,  а також важливі адміністративні та урядові будівлі, розташовані саме в межах цих головних зсувних дільниць.

Вже тривалий час спостерігаються ознаки деформацій будинку Кабінету Міністрів України, Мариїнського Палацу, в безпосередній близькості від яких спостерігаються розривні порушення в верхніх шарах геологічного середовища як наслідок неотектонічної активності. На зазначеній території розташовані також   будинки адміністрації Президента України, Верховної Ради України, Національного Банку України.

Вздовж всього Правобережжя в лесовому ґрунті розповсюджені печери, підземні воронки, провали природно-техногенного походження. Тут зафіксовані випадки суфозійних виносів, зміщення та обвали блоків порід, гравітаційні осідання поверхні, підтоплення.  В найбільш небезпечному стані знаходяться територія Києво-Печерської Лаври, на яку розповсюджується «Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини» ЮНЕСКО, що ратифікована Україною,  а також території  Андріївської церкви, Кирилівської церкви та Видубицького монастиря.

Таким чином активізація розвитку зазначених вище геологічних процесів природного і техногенного характеру і є основною причиною виникнення проблеми геологічного ризику, внаслідок якого порушується стабільність, а також існування об’єктів спадщини та їхнього  оточення.

Необхідність розв’язання проблеми програмним методом обґрунтовується наступними підставами:

неможливістю її розв’язання в рамках Державної програми економічного і соціального розвитку,  програм розвитку галузей економіки, раніше прийнятих програм;

неможливістю її розв’язання засобами територіального чи галузевого управління, необхідністю  державної підтримки,  координації діяльності центральних і місцевих  органів виконавчої влади;

відповідністю мети  програми  пріоритетним напрямам державної
політики, визначеним, зокрема,  у Законі України «Про основи національної безпеки України»;

міжгалузевим характером проблеми.

Розв’язання цієї проблеми можливо шляхом реалізації Державної цільової науково-технічної Програми  «Інженерний захист території, моніторинг та збереження культурної спадщини Правобережжя м. Києва на 2012-2016 роки».

 

Мета Програми

Метою програми є підвищення довготривалої стабільності геологічного середовища, стійкості та міцності  об’єктів спадщини  шляхом запобігання або ліквідації чинників еколого-техногенного ризику в межах  правобережної частини центрального історичного ареалу міста Києва Основними напрямками реалізації заходів для досягнення мети Програми є наступні: удосконалення нормативно-правової бази   формування міського середовища в умовах еколого-техногенного ризику; розробка та втілення систем раннього виявлення загрози надзвичайних ситуацій в будівлях, інженерних спорудах та мережах, на територіях з ризиком і проявом небезпечних геологічних процесів;

технічна регламентація безпеки будівель і споруд в умовах геологічного ризику

 

містобудівна регламентація територій виходячи з необхідності територіальної ландшафтно-геологічної  форму охорони культурної спадщини;

 

вдосконалення та розробка проектної документації щодо збереження і регенерації історико-культурної спадщини;

 

вдосконалення та розробка проектно-планувальної та науково-проектної документації в частині інженерного захисту території та збереження спадщини;

 

регламентація та розвиток систем моніторингу на територіальному, локальному та об’єктному рівнях. в умовах наростаючого еколого-техногенного ризику середовища.

 

Визначення оптимального варіанта розв’язання проблеми на основі порівняльного аналізу можливих варіантів

Проблема може розв’язуватися шляхом реалізації двох принципово відмінних варіантів: шляхом усунення наслідків прояву небезпечних явищ;

шляхом упередження небезпечних геологічних процесів.

Перший варіант спрямований виключно на ремонтно-захисні заходи локального характеру, які стосуються ліквідації наслідків негативних явищ на окремих  ділянках і об’єктах спадщини. Необхідність таких заходів зумовлена проявом надзвичайними  ситуаціями, які часто є наслідком  недостатності знань про природні процеси і техногенні явища, а також про існування різноманітних нових  об’єктів, які створювалися без урахування впливу на довкілля, в першу чергу на довгострокову стійкість геологічного середовища.

Головним недоліком цього варіанту є те, що вони в багатьох випадках  при незворотних змінах інженерно-геологічних умов  вимагають незапланованого витрачання коштів і зусиль.

Другий варіант спрямований на реалізацію стратегії упередження, суттєва особливість якої полягає в наступному:

орієнтація на територіальну ландшафтно-геологічну  форму охорони спадщини: саме територіальна ландшафтно-геологічна форма охорони, яка охоплює територію за межами того, чи іншого об’єкта спадщини,  дає принципову можливість відстежувати розвиток негативних процесів в геологічному середовищі, розповсюдження яких має місце в суміжних системах довкілля на значних відстанях від об’єктів спадщини, систематизувати всі заходи із застосуванням інженерно-геологічних, організаційних та інвестиційних засобів для визначення найбільш раціональних шляхів зменшення техногенного впливу на середовище;

значна увага превентивним заходам, які можуть бути ефективними лище за умови територіальної ландшафтно-геологічної форми охорони спадщини, а саме: геофізичним, інженерно-геологічним та гідрогеологічним цільовим прогнозам, їх впливу на природно-техногенну обстановку, ведення моніторингу геологічного середовища,  технічного стану об’єктів спадщини і довкілля;

втілення розгалуженої системи захисних заходів на територіальному, локальному і об’єктному рівнях для забезпечення безпеки об’єктів спадщини території Правобережжя центрального історичного ареалу Києва.

Отже другий варіант є оптимальним для розв’язання проблеми. Міжнародний досвід свідчить про те, що витрати на реалізацію стратегії упередження до 15 разів менше у порівнянні з втратами, пов’язаними з ліквідацією наслідків розвитку небезпечних процесів (“Йокогамська  стратегія”, Всесвітня конференція по зменшенню небезпеки стихійного лиха. ООН, Йокогама, Японія, 1994).

Шляхи і способи розв’язання проблеми,строк виконання Програми

З метою зменшення геологічного ризику, в наслідок якого порушується стабільність, міцність та стійке існування об’єктів спадщини, передбачається впровадження стратегії упередження  шляхом:

проведення фундаментальних та прикладних досліджень найбільш небезпечних для території Києва і, зокрема, території Правобережжя процесів двох груп – ендогенної (сучасні повільні вертикальні та горизонтальні тектонічні рухи, сейсмічні коливання ділянок земної кори, криптові посування середовища вздовж розломів) та екзогенної (зсуви, ерозійні та суфозійно — просадкові, техногенне підвищення рівнів ґрунтових вод та підтоплення);

фундаментальними та прикладними дослідженнями охоплюються також явища осідання території під впливом статичних та динамічних навантажень, інтенсивним забиранням підземних вод; підтоплення території, накопичення значних об’ємів порушених  порід, хімічного та бактеріологічного забруднення; виникнення та розвиток в геологічному середовищі різноманітних фізичних полів (гравітаційного, гідрогеодеформаційного, теплового, електромагнітного, вібраційного, радіаційного та інш.) техногенного походження.

Результати фундаментальних та прикладних досліджень мають бути покладені в основу:

комплексної інженерно-геологічної оцінки території, розробки критеріїв  містобудівних режимів та  обґрунтування заходів зниження геологічного ризику, які повинні увійти в нормативні акти, що регулюють  планування, забудову і використання  території з урахуванням довготривалого зберігання об’єктів культурної спадщини;

організації проектування та реалізації  превентивних, захисних та реабілітаційних заходів на території правобережної частини історичного ареалу Києва та безпосередньо на об’єктах спадщини;

адаптації, ревізії та модернізації існуючих протизсувних споруд і систем інженерного захисту на території правобережної частини історичного ареалу Києва, в т.ч. вздовж  ліній метрополітену, ліній дренажів галерейного типу та інших;

поступового переходу до комплексного моніторингу геологічного середовища території правобережної частини історичного ареалу Києва та моніторингу інженерного і  геотехнічного стану об’єктів  спадщини;

створення умов та засобів діагностики (переважно неруйнівних) для подальшого розвитку інноваційних технологій інженерного захисту територій та технічного стану об’єктів  спадщини.

Програма розрахована на виконання протягом п’яти років, починаючи з 2012 року.

Очікувані результати виконання Програми, визначення її ефективності

Виконання Програми забезпечить:

стабілізацію екологічного стану ландшафтно-геологічних комплексів  Правобережжя м. Києва;

підвищення рівня інженерного захисту території;

зменшення впливу природно-техногенних чинників  геологічного ризику;

зменшення витрат на реабілітацію та захист порушених територій;    скорочення витрат на реабілітаційні заходи на об’єктах культурної спадщини.

Оцінка фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів, необхідних для виконання Програми

Вартість робіт з виконання заходів Програми оцінюється за попередніми даними в загальному обсязі — 72 025 тис.грн. Фінансування програми планується здійснювати за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевого бюджету м. Києва.

Обсяг фінансування заходів програми уточнюватиметься з урахуванням виконання заходів у 2012-2013 роках та реальних фінансових можливостей Державного бюджету України та місцевого бюджету м. Києва на відповідний рік.

Фінансування Програми планується здійснювати за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти на виконання Програми передбачаються Законом про державний бюджет України на відповідний рік з урахуванням його реальних фінансових можливостей.

ВІДТВОРЕМО ВТРАЧЕНІ МИСТЕЦЬКІ ШЕДЕВРИ ХРАМІВ СВЯТО-УСПЕНСЬКОЇ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

ЦАРСЬКІ ВРАТА ЦЕНТРАЛЬНОГО ІКОНОСТАСУ СВЯТО-УСПЕНСЬКОГО СОБОРУ

Головною святинею Києва, істину перлину в славетному історичному вінці матері міст руських становиь Свято-Успенська Києво-Печерска Лавра. Первісна церква на цьому місці заснована преподобними Антонієм і Феодосієм в ХІ столітті. Успенський Собор був побудований тут у 70-і роки ХІ ст. у візантійському стилі, освячений в 1089 р. в річницю століття введення християнства на Русі. У XVIII столітті Собор перебудували в стилі українського бароко.

Протягом дев’яти століть Собор являв велич архітектурної довершеності і був святою скарбницею історичного надбання. В Успенський Собор віками йшли прочани з усіх країв православного світу.

Третього листопада 1941 р. під час Другої світової війни сталося непоправиме. Один з найсвятіших храмів Київської Русі канув у небуття – Собор був підірваний. Після Другої світової війни на території зруйнованого Собору організовано розбирання завалів, наукове вивчення решток пам’ятки, проводилися археологічні дослідження. Саме в цей період народилася ідея відтворення Собору, реалізувати яку вдалося лише після здобуття Україною незалежності.

Відтворення споруди Успенського Собору здійснено протягом 1999-2000 рр. Друге народження перлини світового православ’я – це, свого роду, рубікон, перехід якого засвідчив величезну дієспроможність реставраторів, будівничих, науковців, митців корпорації “Укрреставрація” (м.Київ).

З відтворенням Собору повернулася втрачена цілісність найбільшого з давніх архітектурних ансамблів нашого міста – Києво-Пчерської Лаври. На часі тривають роботи з відновлення живопису Успенського Собору.

Невідтвореними залишаються Царські Врата – центральна частина іконостасу головного вівтаря Собору. Царські Врата срібні решітчасті, під позолотою, були зроблені в 1713 р. коштом фельдмаршала графа Бориса Петровича Шереметєва. В 1749 р. перероблені київським майстром Михайлом Юревичем коштом сина Б.П.Шереметєева — графа Сергія Борисовича Шереметєва.

Царські Врата розташовувалися навпроти престолу – місця таємничої присутності Ісуса Христа.

Врата зникли під час Другої світової війни. Фотографія XIX ст., яка збереглася – це єдине, що засвічує їх історичний вигляд.

Головний іконостас з відтвореними Царськими Вратами набуде свого історичного вигляду. Робота з відтворення Царських Врат має також започаткувати відродження глибоких традицій українського золотарства в християнському мистецтві.

Благодійна організація «Благодійний фонд Свята Софія» звертається до всіх, хто не байдужий до відродження історичного вигляду головного іконостасу Свято-Успенського Собору Києво-Печерської Лаври, надати благодійний фінансовий внесок на відтворення Царських Врат.

Наша адреса: 04070, Україна, м. Київ, Контрактова площа, буд.4.

Тел.: +38 (044) 566 59 59, Факс:+38 (044) 425 25 25

Маслов Ю. О. Проект «Стратегії збереження нерухомої культурної спадщини Києва» http://www.nsau.org/

Татьяна Николаева. Лавра: скрытые и явные угрозы www.lavra.ua

Маслов  Ю.А. Эколого-техногенные риски геологической среды при застройке исторических районов Киева// Жилищное строительство. —  2012- №10. — С. 11-15.
Карманова Iрина. Геологічні ризики Києва. Українська правда.http://kiev.pravda.com.ua/
Старостенко В.И.,Антонюк А.Е., Демчишин М.Г. и др.Проблемы сохранения архитектурного наследия исторического центра Киева в условиях возрастающего эколого-техногенного риска//Геофизический журнал. – 2011. – 33.№6 – С.3-14
Маслов  Ю.А. Проблемы инженерной защиты территории центрального исторического ареала Киева для сохранения архитектурного наследия// Жилищное строительство. —  2010- №10. — С. 11-15.
Орленко Н.И., Антонюк А.Е., Маслов Ю.А. и др.Инженерная защита территории, мониторинг и сохранение архитектурного наследия исторического центра Киева//Труды международной конференции Геотехнические проблемы мегаполисов. Москва. 7-10 июня 2010. Т.5. С. 1603-1610.
Орленко М.І. Реставрація на межі тисячоліть: філософське усвідомлення мети//Міжнародний семінар «Проблеми та досвід збереження історичних територій та об’єктів культурної спадщини».  Тези доповідей – 2002. – С.61–63
Прибєга Л.В. Методологічні засади територіальної охорони об’єктів культурної спадщини //Міжнародний семінар «Проблеми та досвід збереження історичних територій та об’єктів культурної спадщини». Тези доповідей – 2002. – С.11–12
Вечерський В.В. Проблеми збереження традиційного характеру середовища м.Києва містобудівними засобами//Міжнародний семінар «Проблеми та досвід збереження історичних територій та об’єктів культурної спадщини».  Тези доповідей – 2002. – С.48–51
«Проблеми та досвід збереження історичних територій та об’єктів культурної спадщини». Тези доповідей – 2002. – 143 с.

Конференції, міжнародні зустрічі

Проблеми та досвід інженерного захисту урбанізованих територій і збереження спадщини в умовах геоекологічного ризику. Міжнародна науково-технічна конференція. Листопад 2013 р. Київ. Україна
Геотехнічні проблеми мегаполісів. Міжнародна геотехнічна конференція. Червень 2010 р. Москва. Росія
Участь спільно з Національним заповідником «Софія Київська» в 15-ій Генеральній Асамблеї ICOMOS і Науковому Симпозіумі «Пам’ятки і знаменні місця в їх оточенні — збереження культурної спадщини в міських і природних ландшафтах», що міняються. Жовтень, 2005.  Сиань, Китай
6-а Європейська Конференція під егідою Європейської Комісії «Підтримка стійкого збереження Європейської Культурної Спадщини : Від досліджень до Політики.  Вересень, 2004.  Лондон, Великобританія
Науковий Симпозіум — Європейські Національні Пам’ятники в 21-м столітті  — Національна пам’ять і Європейська ідентичність. Жовтень, 2003.  Лейпціг, Німеччина
Участь спільна з Національним заповідником «Софія Київська» в Міжнародному Колоквіумі  під егідою Європейської Комісії  «Стійкий розвиток районів історичної забудови шляхом активної містобудівної інтеграції».   Вересень, 2003. Льєж, Бельгія
Організація участі Українських фахівців у сфері вищої освіти, архітектура і збереження культурної спадщини у міжнародній зустрічі,  присвяченій добродійності в організації вищої освіти у сфері архітектури і збереження культурної спадщини. Благодійний фонд Ромуальдо дель Бианко спільно з  Муніципалітетом м. Флоренції. Березень, 2003.  Флоренцій, Італія
Міжнародна Конференція під егідою ЮНЕСКО, NASA і Європейського Космічного Агенства  «Космічні технології у збереженні спадщини». Листопад, 2002. Страсбург, Франція
Міжнародний семінар «Проблеми і досвід захисту  історичних  територій і об’єктів культурної спадщини». Жовтень, 2002. Київ, Україна
Організація участі українських фахівців в семінарі «Впровадження ідей Конвенції про охорону Всесвітньої Культурної і Природної Спадщини» ЮНЕСКО, досвід Франції».  Постійне Представництво України при штаб-квартирі ЮНЕСКО, Посольство України у Франції.  Січень, 2001. Париж, Франція
Організація участі українських фахівців в Європейській Виставці «Збереження   Архітектурних Пам’яток  і Оновлення Міст — DENKMAL 2000».  Жовтень, 2000. Лейпціг, Німеччина
Міжнародна науково-практична конференція
Проблеми та досвід інженерного захисту урбанізованих територій і збереження спадщини в умовах геоекологічного  ризику
5-7 листопада  2013 року Київ, Україна
Організатори
Тематика Конференції
1. Природні та природно-техногенні небезпеки і ризики на урбанізованих територіях: вивчення, аналіз, моніторинг, моделювання, прогнозування, попередження і управління.
2. Інженерні дослідження для раціонального використання територій,  забезпечення безпеки історичного середовища, збереження спадщини і міської інфраструктури.
3. Інженерний захист території при різних видах природних і природно-техногенних небезпек :  ендогенні геологічні і сейсмічні небезпеки; екзогенні геологічні небезпеки; гідрогеологічні і гідрометеорологічні небезпеки.
4. Геотехнічний супровід історичної забудови в умовах гравітаційних процесів на схилах.
5. Системи раннього виявлення загрози надзвичайних ситуацій на урбанізованих територіях з ризиком і проявом небезпечних геологічних процесів.
В рамках всієї наведеної тематики особливо бажані розробки та реалізація стратегій упередження небезпечних процесів та нейтралізації загроз.
Представлення рефератів (обсягом до 1. стор.) на сайт Конференції з 1 лютого 2013 р.
Важливі терміни

Офіційний веб-сайт конференції запущений — 20 січня, 2013

Онлайнова реєстрація і прийом рефератів починається — з 1 лютого, 2013

Повідомлення про прийом рефератів, початок прийому повних доповідей — 20 травня, 2013

Бюлетень №2 — 20 червня, 2013

Закінчення прийняття доповідей — до 1 серпня, 2013

Завершення реєстрації на конференції – 1 вересня, 2013

Конференція — 5-7 листопада, 2013

04070, Україна, м. Київ, Контрактова площа, буд.4.

Тел.: +38 (044) 566 59 59, Факс:+38 (044) 425 25 25